Президент Центру "European Strategy" Олексій Молдован для Mind.ua

З одного боку, ЄС зберіг санкції проти Росії, що начебто має сприяти урегулюванню конфлікту на Донбасі, з другого – яскраво засвідчив, що інтеграція в європейській спільноті набрала нової швидкості, залишаючи Україну за бортом цих процесів.

Проблеми, з якими зіткнувся ЄС в останні роки, позитивно вплинули на його ефективність і життєздатність. Важко пригадати, коли востаннє лідери Німеччини, Франції, Італії були настільки єдиними у своїх поглядах щодо напрямів подальшої інтеграції спільноти, і коли вони були так рішуче налаштовані на реалізацію важливих й необхідних реформ. Загроза з боку Росії, втрата довіри до США як стратегічного партнера і фактична самоізоляція Великої Британії від політики на європейському континенті не послабили, а, навпаки, консолідували ЄС-27 і дали потужний імпульс для розвитку. Важливу роль у згуртуванні ЄС відіграло також те, що владу у Франції отримав Еммануель Макрон − однодумець канцлера ФРН, який є активним прихильником найбільш тісної кооперації та інтеграції членів ЄС.

Власне, фактично німецько-французький союз визначатиме шлях розвитку ЄС в найближчі роки. Початок діяльності цього союзу здається досить продуктивним. 22–23 червня в Брюсселі пройшов черговий саміт Європейської ради (European Council), рішення якого матимуть безпосередні наслідки для України. Адже Європейська рада є одним з ключових органів управління ЄС, що складається з лідерів країн – членів спільноти.

Декілька разів на рік вони зустрічаються в рамках регулярних або термінових самітів, під час яких дискутують над головними проблемами розвитку ЄС і приймають доленосні рішення. В останні кілька років дискусії самітів, як правило, були пов’язані з вирішенням поточних проблем. Міграційна криза, війна на сході України, Brexit тощо – ці питання поглинули всю увагу європейських лідерів. У такій ситуації було не до глобальних проектів розвитку ЄС.

Останній саміт був винятково сприятливим для прийняття важливих стратегічних  рішень. По-перше, президенту Франції Еммануелю Макрону дуже важливо було продемонструвати не тільки свій єврооптимізм, але й рішучість та здатність діяти. Макрон у перші тижні свого правління довів, що, не дивлячись на свій молодий вік, він є зваженим і досвідченим політиком, тому лідери ЄС і європейських країн досить позитивно сприйняли його й підтримали більшість його пропозицій.

По-друге, Дональд Трамп, відмовившись виконувати Паризьку кліматичну умову, а також розкритикувавши європейських партнерів по НАТО за низькі видатки на оборону, показав, що в багатьох справах позиції США і ЄС досить серйозно розійшлися. Це змусило лідерів замислитися над тим, що, можливо, вони мають йти власною дорогою.

По-третє, Велика Британія, яка довгий час гальмувала більш тісну інтеграцію в ЄС, відтепер остаточно втратила вплив на ці процеси, що розв’язало руки прихильникам глибокої і більш швидкої інтеграції. До речі, коли в ЄС говорять, що Brexit не є симптомом кризи Союзу, а, навпаки, відкриває нові можливості для його розвитку – це є щире і правдиве твердження.

Ключовим і насправді історичним рішенням на саміті стало схвалення курсу на військову інтеграцію ЄС. Франція, Німеччина і керівники Європейської комісії (передусім президент ЄК Жан-Клод Юнкер і Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки Федеріка Могеріні) успішно використали шанс на впровадження масштабних змін.

У чому історичність такого рішення? Справа в тому, що початково ЄС був створений як виключно економічна організація. Ця економічна основа визначала вектори інтеграції спільноти протягом півстоліття. Співпраця в інших сферах відбувалася вкрай повільно. Лише в Лісабонському трактаті, який набрав чинності наприкінці 2009-го, було помітно певний прогрес в питаннях гармонізації політик безпеки і зовнішніх відносин країн – членів ЄС.

Що стосується stricto військової інтеграції, то перший і останній раз подібні кроки європейські країни робили в 50-х роках ХХ століття. Ті зусилля виявилися неефективними через те, що США не хотіли мати конкурента для НАТО, де вони мали абсолютне домінування.

Нинішнє рішення ЄС фактично є другою за 50 років спробою консолідації країн-членів у сфері оборони і безпеки. У комюніке саміту і заявах лідерів ЄС чітко прозвучала теза про намір активізувати інтеграцію у військовій сфері.

Інтеграція повинна охопити:

• інституціональну сферу;
• оборонно-промисловий комплекс;
• ринок зброї і військової техніки ЄС.

Деталі інституціональної інтеграції не розкриваються. Наразі відомо, що ядром такого об’єднання стане Permanent Structured Cooperation (PESCO), тобто формат співробітництва, який дозволяє проводити учасникам ЄС більш тісну і швидку інтеграцію.

Лідери ЄС побоювалися, що деякі члени спільноти (передусім Вишеградська група) у черговий раз організують бунт проти «зростаючого втручання союзних органів у внутрішні справи суверенних держав», тому президент Франції і канцлер Німеччини чітко заявили, що участь у PESCO є добровільною, і ніхто нікого не буде силою заганяти до військового альянсу.

Такий підхід виявився дуже дієвим – ніхто не відмовився. Детальніша інформація щодо того, як виглядатиме інституціональна європейська інтеграція у сфері оборони і безпеки, а також критерії, що визначатимуть, хто може бути долучений до того процесу, з’являться у найближчому майбутньому.

У справі інтеграції оборонно-промислового комплексу Союз буде прагнути до гармонізації, уніфікації та спеціалізації. Брак єдиної політики в цьому секторі економіки призвів до того, що ОПК ЄС є дуже розпорошеним. За словами керівника Європейської комісії Жана-Клода Юнкера, держави – члени Союзу наразі виробляють 178 типів озброєння, тоді як США – тільки 30. При цьому ЄС має 17 різних типів танків, США – лише один. Очевидно, що ЄС буде прагнути до упорядкування ситуації в своєму ОПК, для того щоб більш раціонально використати фінансові та трудові ресурси.

Додатково ЄС має намір істотно збільшити фінансування ОПК. З європейського оборонного фонду (European Defence Fund) фінансуватимуться переважно R&D. Європейська комісія планує витрачати на ці цілі по 500 млн євро у 2019 і 2020 роках, а з 2020-му довести суми річного фінансування ОПК до 1 млрд євро.

ЄС сформує закритий ринок зброї та військової техніки. Навіть у дуже загальних і нейтральних формулюваннях і висловлюваннях лідерів ЄС вбачається чіткий намір до формування закритого єдиного внутрішнього ринку спільноти. Це є досить виразний сигнал, скерований передусім до США. Меседж можна зрозуміти так, що у випадку скорочення американської підтримки НАТО потреба в американській техніці та зброї для ЄС автоматично відпаде. Союз сам здатен забезпечити себе необхідною продукцією.

Загалом на фоні наявних здобутків ЄС у справі інтеграції політики оборони і безпеки плани, відображені в комюніке саміту, а також у формальних і неформальних висловлюваннях європейських лідерів, насправді є дуже амбіційними. Що найважливіше, вони є реальними.

Сьогодні керівництво ЄС здійснюють особи, здатні ефективно і рішуче реалізовувати поставлені завдання. Юнкер сам собою є досить ефективним керівником, який не боїться великих проектів. При цьому він має абсолютну підтримку і довіру з боку лідерів найбільших європейських держав. Це все дозволяє прогнозувати, що військова інтеграція в ЄС буде відбуватися досить швидко і продуктивно.

Для України таке історичне рішення лідерів ЄС матиме скоріше негативні наслідки. По-перше, Європейський союз концентрується на власних проблемах, зміцнює власну безпеку і оборону. Ситуація за периметром його вже не так цікавить. До речі, під час саміту було прийнято декілька локальних рішень, які посилюють контроль за кордоном спільноти і за особами, що його перетинають.

Безумовно, керівництво ЄС хотіло б, щоб у сусідніх державах панував мир та спокій, проте наразі вони напевно не вірять, що агресію можна зупини на етапі спалаху. ЄС готується до того, що вона може перекинутися на прикордонні країни.

По-друге, ЄС стає більш закритим для України у сфері оборонно-військового співробітництва. Наразі кожна держава спільноти сама визначає свої пріоритети і вибирає собі партнерів у оборонній промисловості (окрім тих, які залучені до активної співпраці з США і прийняли їхні вимоги). Це, наприклад, допомогло встановити тісні коопераційні зв’язки між польськими і українськими підприємствами ОПК. Варшава зараз має розв’язані руки і великі амбіції стати впливовим регіональним гравцем на ринку зброї і військової техніки.

Оскільки західноєвропейський напрям для неї закритий, Польща намагається стати східноєвропейським центром розвитку ОПК. Вона шукає спільні проекти і нові ідеї у Східній Європі, у тому числі в країнах, які не є членами ЄС. Серед них найбільш перспективний партнер – Україна. Проте якщо ЄС вибрав шлях консолідації власного ОПК, то партнерство з третіми державами буде якщо не заблоковано, то досить істотно обмежено.

По-третє, якщо ЄС, перетворившись на військового гіганта, залишить свою пацифістичну риторику, з якої так насміхаються в Україні, і візьме на озброєння більш агресивні інструменти відстоювання своїх інтересів, то Київ опиниться у винятково складній ситуацій. Україна перетвориться на поле протистояння між ЄС і Росією. Чим напруженішим буде конфлікт, тим більш деструктивні наслідки відчуватиме на собі Україна.

До речі, радикалізація і мілітаризація ЄС не є примарною перспективою, як може видаватися. В 2015–2016 роках європейська спільнота була дуже близько до того, щоб скотитися у право-радикальному напрямі. Немає жодних гарантій, що така ситуація не повториться в майбутньому.

На жаль, в Україні не звернули достатньої уваги на рішення саміту Європейської ради, які запускають військову інтеграцію в ЄС, а також на ризики, які цей процес несе для безпеки України. Натомість велике задоволення викликало продовження санкцій проти Росії.

З одного боку, таке рішення лідерів ЄС можна сприймати з позиції «краще, ніж нічого». Проте, з іншого боку, саміт у Брюсселі виразно показав, що ЄС не знає, як ефективно вплинути на Росію. Більше того, можна було помітити, що ця тема взагалі не викликає великого інтересу в керівників Євросоюзу і лідерів найбільш впливових країн. Вони навіть на задумалися над тим, що політика санкцій не приносить очікуваних результатів, тому варто було б її скоригувати чи доповнити іншими заходами.

Складається враження, що нинішня ситуація в Україні є вигідною для ЄС. Парадоксально, але чим сильніше псуються відносини між Європою і Росією, тим менш зацікавленими в урегулюванні конфлікту стають лідери Євросоюзу. Брюссель вважає за краще продовжувати протистояння з режимом Путіна на чужій територій, ніж на своїй. Неврегульована ситуація на сході України послаблює політичні та економічні позиції Москви на європейській арені, а тому контрольований конфлікт на Донбасі в певному сенсі є вигідним для ЄС.

Санкції абсолютно не перешкоджають європейським країнам співпрацювати з РФ у тих справах, які вигідні для них. ЄС зацікавлений передусім в імпорті сировини з Росії, тому проекти будівництва нових газопроводів надалі успішно реалізуються. Лідери готові навіть до нових компромісів з Кремлем взамін на збільшення обсягів імпорту газу. Власне, тому ефективність нинішньої моделі санкцій проти Росії є досить дискусійною, а радість з приводу їхнього автоматичного продовження – не дуже обґрунтованою.

Загалом саміт європейських лідерів засвідчив, що ЄС не стоїть на місці, він постійно рухається і розвивається. Україна ж лишається за бортом цих процесів. Українська влада не має ані чіткого плану, ані бажання до більш активного ангажування до політичних процесів у ЄС.

Вершиною своїх зусиль вона вважає безвізовий режим, який насправді не є великим проривом у справі європейської інтеграції. Те, що він дозволив наблизити ЄС для окремих громадян України, абсолютно не значить, що він наблизив до Євросоюзу Україну як державу.