Aleks Moldowan, President of the Centre for Political and Economic Initiatives "European Strategy", for Mind.ua

25 березня європейська спільнота святкувала 60-ту річницю підписання Римського договору, документу, який заклав підвалини організації, що згодом трансформувалася в Європейський союз. Лідерам європейських країн і керівникам ЄС було важливо показати в цей день усьому світу (і передусім самим собі) свою єдність, солідарність і відданість не тільки європейським цінностям та ідеям, а й відпрацьованій десятиріччями інтеграційній моделі.

У Римі 27 держав – членів ЄС, вперше без британців, підписали політичну декларацію щодо майбутнього Євросоюзу без Великобританії. Крім того, що декларація має символічне значення, ця подія засвідчила про дуже важливий факт: ЄС оговтався від кризи і має план свого оздоровлення. Керівництво ЄС чітко бачить своє майбутнє й розуміє, в якому напрямі треба рухатися.

У досить хаотичному потоці інформації щодо справ ЄС часом вкрай складно зрозуміти, що в реальності відбувається в ЄС. Незважаючи на те що ситуація досить динамічно розвивається, сьогодні з впевненістю можна виділити п'ять найважливіших тенденцій, які дають можливість зрозуміти поточний стан справ і вектори майбутнього розвитку ЄС.

Загроза розвалу ЄС спадає

Останні 10 років були досить складними для Європейського союзу: дві економічні кризи, міграційні проблеми, зростання напруження у відносинах із Росією, вихід Великої Британії, «бунт» нових членів ЄС проти Брюсселя, активізація популістських рухів на всьому континенті, фактична втрата ключового союзника у світі – США, що зараз занурилися у власні політичні проблеми.

Ситуація була настільки складною, що багато хто втратив віру в життєздатність ЄС. У 2014–2015 роках у державах – членах ЄС почали зростати тривожні очікування щодо майбутнього союзу. Багато політиків і експертів заговорили про початок його розвалу. Складалося враження, що спільнота дійсно почала сипатись і ось-ось почнуть стрімко набирати обертів дезінтеграційні тенденції.

У цей складний період дуже важливу роль відіграли лідери ЄС і ключових держав спільноти. Вони досить оперативно й ефективно відреагували на найважливіші і найбільш критичні виклики. У відповідь на рецесійні тенденції був запущений потужний і дієвий план стимулювання економіки.

Інвестиційний план голови Єврокомісії Жан-Клода Юнкера дозволив розпочати фінансування великих проектів на 177 млрд євро. Загальний обсяг фінансування великих проектів в ЄС складатиме 315 млрд євро.

У відповідь на дезінтеграційний порив деяких членів союзу, які намагалися розхитати ЄС зсередини, керівництво союзу ініціювало план прискореної інтеграції, що досить ефективно загасив деструктивні рухи. Посилення інтеграції відбуватиметься в рамках єврозони, країни будуть рухатися до єдиних фінансових регуляторів і максимальної гармонізації законодавства. Крім того, активізувалася дискусія про доцільність військової інтеграції в рамках ЄС.

Навіть так звані «друзі РФ», усвідомивши, що їхні дезінтеграційні пориви призведуть лише до того, що вони самі опиняться за бортом ключових політичних процесів в Європі, повернулися під парасольку Брюсселя.

ЄС з певними проблемами, проте взяв під контроль міграційну кризу. Брюсель також продемонстрував здатність протистояти загрозам з боку Росії та зберігати єдність у питанні санкцій, хоча Москва здійснювала і далі продовжує здійснювати колосальний тиск. Російська загроза відіграла важливу консолідаційну функцію. Політичні лідери деяких країн продовжують проросійську риторику, але це вже скоріш вимушене публічне «відпрацьовування» отриманої підтримки, а не реальні кроки проти ЄС.

Ніхто насправді не хоче розпаду спільноти.

Найважливішим є те, що ЄС вдалося зупинити хвилю зростання популістичних і ультраправих політичних угруповань, які завдяки фінансовій підтримці Москви були за крок до того, що отримати владу в найбільших країнах ЄС. Сьогодні підтримка тих рухів спадає. Вибори у Франції і в Німеччині повинні остаточно стабілізувати політичну ситуацію.

Brexit пішов на користь

Вихід Великої Британії насправді не став трагедією для ЄС, а швидше навіть позитивом. Британія завжди мала особливий статус у європейській спільноті, і трималася на відстані від політичних процесів континентальної Європи.

Лондон був вкрай важким партнером для Брюсселя. Він постійно вимагав для себе особливих умов та спеціальних прав, відмовлявся від повноцінної інтеграції в спільноту. Це все ускладнювало конструкцію управління ЄС і вносило певну асиметрію. Своїм бажанням зберегти максимально широкий суверенітет Велика Британія фактично була головним гальмом процесів європейської інтеграції.

Британська політика не дуже подобалась іншим членам ЄС та керівникам спільноти. Не буде перебільшенням стверджувати, що в ЄС не роблять трагедії з того, що досить незручний партнер вирішив залишити ЄС. Більшість європейських політиків і експертів вбачають лише іміджеві втрати від Brexit для ЕС. Натомість вони переконані, що кінець кінцем він призведе до більшої консолідації та глибшої інтеграції континентальної Європи.

Тришвидкісна Європа

Ключовим меседжем ЄС у відповідь на загрозу дезінтеграції є прискорення і поглиблення інтеграції. Так вирішили ключові учасники цього об’єднання, тобто західноєвропейські країни. Зламати спротив подальшій інтеграції, який чинять кілька східноєвропейських країн, вони вирішили в типовий для себе спосіб – ввічливо, без тиску, без погроз вигнати з ЄС тих, хто буде гальмувати таку інтеграцію. Взамін того, західні країни створили певний клуб «найбільш інтегрованих держав», які будуть відігравати більш значну роль, ніж всі інші.

Таким клубом стала єврозона, яка перетворюється на організацію в організації, з власним бюджетом і власною системою управління. Важливо, що найбільш розвинені країни ЄС все більш приділяють увагу діяльності в рамах єврозони, ніж в рамах всього ЄС. Фактично єврозона є ядром європейською інтеграції, тобто зоною країн, які рухаються максимально швидко в напрямі політичної і економічної федерації.

Автоматично постала і друга частина ЄС, до якої входять країни, які відмовляються вступати в єврозону. Вони залишились в хвості потяга, і рухаються з іншою швидкістю. Це власне і є друга Європа. Варто підкреслити, що перехід на євро є дуже болісним питанням, тому не завжди відмова від європейської валюти свідчить про небажання держави слідувати за ядром, наприклад, в справі політичної інтеграції.

Сьогодні в Єросоюзі полюбляють говорити про двошвидкісну Європу. З певністю можна додати і третій складник, а саме периферію ЄС, яку союз намагається «підтягнути» до своїх стандартів, не даючи перспективи членства. ЄС зацікавлений в тому, щоб створити навколо своїх кордонів пояс стабільних держав, що автоматично знизить загрози і проблеми для самого союзу.

ЄС готовий інвестувати і тісно співпрацювати з такими країнами. Водночас варто усвідомлювати, що ЄС чітко поділяє країни, на майбутніх членів, і на периферію. Останні не отримають ніяких реальних перспектив повноцінного членства, хоча ЄС буде намагатися підтримувати їхній європейський вектор. 

Балкани – in, Туреччина – out

ЕС, безсумнівно, буде продовжувати розширення. Всі розмови на тему того, що «союз має взяти паузу в своєму розширенню» чи «ЄС не готовий до прийняття нових членів», як правило, є лише ввічливою формою відмови в перспективі членства для країн, які дуже активно такої перспективи вимагають, або дійсно мають на це право. Подібні фрази протягом 20 років чує Туреччина, з 2005 року вони часто лунають в розмовах з Україною і Молдовою.

Насправді ЄС ніколи не брав паузи в своєму територіальному розширенню. Постійно тривають перемовини з кандидатами, відбувається адаптація тих країн до стандартів союзу, запрошення отримують все нові й нові країни. Після найбільшої хвилі розширення ЄС в 2004-2007 роках, коли до європейської спільноти приєдналося 12 країн (10 в 2004 році і 2 в 2007 році), союз швидко переорієнтувався на південний напрямок, розпочавши підготовку до інтеграції балканських країн.

Кожна з тих країн рухається окремо і на власній швидкості: Хорватія вже приєдналася до ЄС, Чорногорія та Боснія і Герцеговина ведуть інтенсивний змістовний діалог на тему технічних аспектів приєднання, Сербія і Косово лише починають такі переговори. Кінцева мета ЄС полягає в інтеграції всіх балканських країн. В цьому регіоні ніхто не чув про те, що ЄС має взяти паузу.

Зовсім інша ситуація з Туреччиною, технічні переговори з якою, перед вибухом конфлікту, майже були успішно завершені. Безумовно, після досить жорстких і недипломатичних випадів нинішніх кермачів Туреччини на адресу лідерів ЄС, перспектива відновлення перемовин можлива лише після серйозних кадрових ротацій в турецькій владі, що, напевно, не відбудеться швидко.

Не можна сказати, що вся відповідальність за зрив переговорів щодо прийняття Туреччини в ЄС лежить на Анкарі. Насправді ЄС шукав приводу, аби заморозити цей процес, а нинішні керівники держави такий привід дали. В ЄС в дійсності не має єдності в цьому питанні, чи варто приймати до себе мусульманську країну зі слабкими демократичними інститутами і структурними проблемами в економіці. Зараз ЄС отримав можливість перенести вирішення цього питання на дуже далеку перспективу.

В нинішньому Європейському союзі не має місця для України

Перспектива повноцінного членства для України є повністю закритою для Києва в найближчі 20-30 років. Водночас у цей період на порядку денному не буде навіть серйозного обговорення можливості надання членства України в ЄС. Немає жодних гарантій, що і через кілька десятиліть позиція союзу в українському питані зміниться в більш сприятливому напрямі.

Не треба забувати, що сам процес приготування до вступу в ЄС триває зазвичай 15-20 років від дати прийняття союзом політичного рішення щодо вступу країни до спільноти. Україна жодного разу не почула навіть усного припущення про те, що таке рішення взагалі може бути колись прийняте.

Дуже великою помилкою вважати, що Договір про асоціацію, який підписала Україна в 2014 році, хоча б в якийсь спосіб надає перспективу членства в ЄС. Цей договір насправді не дає Україні навіть гіпотетичної ймовірності членства в союзі навіть в далекому майбутньому. Як би не прикро це звучало, але це є типовий договір, який ЄС підписує навіть з африканськими країнами. Україна отримала лише невеликі преференції.

Українські політики і чиновники люблять експлуатувати гасла європейської інтеграції, в які суспільство хоче вірити. Обіцянки вступу в ЄС стали дуже привабливим, тому більшість політичних сил взяло їх на озброєння, хоча всі вони розуміють, що просто вводять суспільство в оману заради власної політичної вигоди.

Причини, що визначають стійке небажання ЄС приймати Україну до себе, варто шукати не тільки в політиці союзу, але передусім в самій Україні. Твереза оцінка ситуації, рефлексія на власні помилки, і що найважливіше, правильні висновки, можуть стати першим кроком в формуванні прагматичної стратегії відносин з ЄС. Україна повинна перейти від необґрунтованих сподівань до змістовного діалогу, який принесе конкретні матеріалізовані вигоди від співпраці з Європейським союзом.